Криміналізація незаконного продажу донорської крові та її компонентів під час воєнного або надзвичайного стану: pro et contra

Abstract

У статті здійснюється комплексний кримінально-правовий аналіз проблеми незаконного продажу донорської крові та її компонентів у контексті забезпечення права на охорону здоров’я в умовах воєнного чи надзвичайного стану, а також під час епідемій/пандемій. Актуальність дослідження зумовлена збройною агресією російської федерації проти України, яка спричинила суттєве зростання кількості осіб, що потребують невідкладної трансфузійної допомоги, а також підвищення стратегічного значення донорської крові як незамінного та обмеженого медичного ресурсу. У роботі обґрунтовується теза про відсутність у чинному кримінальному законодавстві України спеціальної норми, яка б визначала кримінально-караними суспільно небезпечні прояви незаконного продажу донорської крові та її компонентів у кризових умовах. Авторка критично аналізує положення ст. 143 Кримінального кодексу України та доводить, що кров і її компоненти не можуть визнаватися предметом злочину, передбаченого ч. 4 цієї статті. Причиною цього є використання у сфері трансплантації вузького розуміння поняття «анатомічні матеріали людини». Особливу увагу приділено співвідношенню медичного та правового підходів до визначення поняття анатомічних матеріалів людини. Доведено, що кров у медичному розумінні є різновидом анатомічного матеріалу людини. Водночас, на рівні національного законодавства та міжнародних актів у сфері трансплантології (зокрема Директиви 2004/23/ЄС), кров та її компоненти свідомо виведені за межі правового регулювання трансплантації, оскільки не використовується під час застосування цього методу лікування. Відповідно, розширювальне тлумачення предмета злочину, передбаченого ст. 143 КК України, є неприпустимим та суперечить чинному законодавству. У статті здійснено огляд судової практики, пов’язаної з незаконним обігом донорської крові та її компонентів, що засвідчує відсутність єдиного підходу до кримінально-правової кваліфікації таких діянь. Наголошується, що у низці випадків правоохоронні органи та суди необґрунтовано застосовують положення ч. 4 ст. 143 КК України, тоді як більш правильною є кваліфікація таких діянь за загальними нормами, зокрема за ст. 191 КК України. Варто мати на увазі, що за чинним законодавством незаконний продаж донорської крові має тягнути адміністративну відповідальність за ст. 45-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Окремий розділ роботи присвячено аналізу підстав для криміналізації незаконного продажу донорської крові та її компонентів у кризових умовах. Використовуючи теоретичні положення теорії криміналізації, авторка доводить наявність сукупності об’єктивних і суб’єктивних чинників, що обґрунтовують доцільність встановлення кримінальної відповідальності за такі діяння у період воєнного чи надзвичайного стану, а також під час епідемій і пандемій. Аргументується, що адміністративно-правові засоби впливу в таких умовах є недостатніми, а незаконний продаж донорської крові безпосередньо загрожує життю і здоров’ю значної кількості осіб та підриває здатність держави виконувати свої базові соціальні функції.