Межі судової правотворчості в кримінальному провадженні vs praeter legem чи contra legem

Abstract

У статті здійснено доктринальний аналіз проблеми меж судової правотворчості у кримінальному провадженні крізь призму сучасних викликів правозастосування, зокрема в умовах правової невизначеності, інтрузивності кримінальної процедури та дії воєнного стану. Вихідною є теза про те, що дефекти законодавчого регулювання неминуче проявляються на рівні практики й об’єктивно спонукають суд до активнішої ролі у формуванні правових підходів, спрямованих на забезпечення ефективного правосуддя та реального захисту прав і свобод людини. Водночас така активність ставить суд на межу між допустимим тлумаченням закону та його фактичним виправленням або добудовою (contra legem), що зумовлює потребу окреслення критеріїв допустимості судової правотворчості. Обґрунтовується, що формальний підхід або надмірна судова стриманість є шкідливими у правових ситуаціях, котрі є чутливими для забезпечення прав та свобод людини, особливо в інтрузивному сегменті кримінальної процедури, тоді як активна судова позиція, заснована на принципах верховенства права, розумності та процесуальної доброчесності, є необхідною умовою ефективного захисту. Водночас наголошується, що судова активність «на боці прав людини» не означає ігнорування закону чи підміну законодавця, а має реалізовуватися в межах, визначених Конституцією України та стандартами Європейського суду з прав людини. У статті проаналізовано співвідношення підходів infra legem, praeter legem і contra legem, а також окреслено ризики трансформації допустимого тлумачення або застосування аналогії у фактичний відступ від закону. На прикладах практики Верховного Суду продемонстровано неоднорідність судових підходів у ситуаціях правової невизначеності або нормативної «нерозумності», що дозволило виокремити різні моделі судової поведінки – від сутнісного, людиноцентристського підходу до формалізованого. Окремо розглянуто значення конституційного контролю як інституційно коректної форми реагування судової влади на системні дефекти кримінального процесуального закону. Зроблено висновок, що ключовим критерієм допустимості судової правотворчості у кримінальному провадженні мають залишатися права і свободи людини, які виконують роль базового обмежувача судової дискреції. Аргументовано, що розумність і процесуальна доброчесність виступають необхідними методологічними орієнтирами для розмежування виправданої судової активності та судового свавілля, а пошук балансу між ними й принципом законності є складним, але неминучим завданням сучасного кримінального правосуддя.

The article provides a doctrinal analysis of the limits of judicial law-making in criminal proceedings through the prism of contemporary challenges to law enforcement, particular in situations of legal uncertainty, the intrusive nature of criminal procedure and the functioning of justice under martial law. The starting premise is that defects in legislative regulation inevitably manifest themselves at the level of judicial practice and objectively encourage courts to assume a more active role in shaping legal approaches aimed to ensuring effective justice and the real protection of human rights and freedoms. At the same time, such activity position court on the boundary between permissible interpretation of the law and its actual correction or supplementation (contra legem), which necessitates the development of clear criteria for determining the admissibility of judicial law-making. It is argued that a purely formal approach or excessive judicial restraint may be detrimental in legal situations that are sensitive to the protection of human rights and freedoms, particularly within the intrusive segment of criminal procedure. Conversely, an active judicial position grounded in the principles of the rule of law, reasonableness, and procedural integrity constitutes a necessary precondition for effective protection. At the same time, judicial activity «on the side of human rights» does not imply disregard for statutory law or substitution of the legislature, but must be exercised within the limits defined by the Constitution of Ukraine and the standards developed by the European Court of Human Rights. The article analyses the correlation between infra legem, praeter legem, and contra legem approaches, and outlines the risks of transforming permissible interpretation or the use of analogy into a de facto departure from the law. Drawing on examples from the practice of the Supreme Court, the author demonstrates the heterogeneity of judicial approaches in situations of legal uncertainty or normative «unreasonableness,» identifying different models of judicial behavior – from a substantive, human-centered approach to a highly formalized one. Particular attention is paid to constitutional review as an institutionally appropriate mechanism for addressing systemic defects in criminal procedural legislation. The study concludes that human rights and freedoms must remain the key criterion for assessing the admissibility of judicial law-making in criminal proceedings, functioning as a fundamental constraint on judicial discretion. It is substantiated that reasonableness and procedural integrity serve as essential methodological guidelines for distinguishing justified judicial activism from judicial arbitrariness, while the search for a balance between these principles and the principle of legality remains a complex yet unavoidable task of contemporary criminal justice.